ПРОДОВЖЕННЯ: https://drive.google.com/folderview?id=0B22hrH_HRcyzLVVHcnlhOUpMblE&usp=sharing

ЗЕМЛЯ МОЇХ БАТЬКІВ – МОЯ ЗЕМЛЯ

Депортація українського населення

з території Закерзоння

 у 1945 - 1946 рр. в УРСР

у село Зубра

                                                                  Автор – вчитель історії Зубрянського НВК

                                                                         Супик Любов Богданівна

Співавтор проекту

Гадач Остап Ярославович

Зміст

Вступ

1. Загальні відомості про політичне, економічне та культурне життя сіл Радруж, Дев’ятир, Річиця та містечка Горинець перед війною.
   1. Відомості про село Радруж.

1.2. Відомості про село Дев’ятир.

1.3. Відомості про село Річиця.

1.4. Відомості про містечко Горинець.

2. Історія депортації українського населення в 1940-50-х рр. з території Зекерзоння. Етапи депортації.
3. Депортація жителів сіл Радруж, Дев’ятир, Річиця.

         3.1.  Депортація населення села Радруж.

3.2.  Депортація населення села Дев’ятир.

3.3. Депортація населення села Річиця.

     4.  Характер та результати переселення українців у 1944-1947 рр.

         Використана література

ВСТУП

Пізнай себе, свій рід, свій нарід,                  

                                                                             свою землю, - і ти побачиш

                                                                               свій шлях у майбутнє…

                                                                                           (Григорій Сковорода)

     Відомий український педагог, активний громадський і політичний діяч, доктор соціології  Празького університету Ничипір Григоріїв писав: «Людина лише тоді стає активним, не мертвим членом нації, коли досконально знає, хто вона й з якого вона роду, коли дійсно знає свій народ, знає його історичну долю, його колію в історичному житті, його природжену національну вдачу, здібності, хист,..., знає й виразно відчуває ті прикмети, що відзначають його як окрему націю; коли знає, що в того народу є вічно цінного, характерного і що тимчасового, поверхневого; коли розуміє, чому саме цей народ має такі-то риси національного обличчя, а не інші; коли безпосередньо не тільки відчуває всіма фібрами душі, а й впевнено, щохвилини розуміє свою органічно-психологічну належність до такої-то нації, а не до іншої» {5}. Ці слова дуже актуальні у наш час, у час, коли життя в нашій державі потребує докорінних змін і, в першу чергу, змін у людській свідомості. Бо лише свідомі громадяни, патріоти спроможні будувати успішну державу, належно виховувати молоде покоління.

    Село Зубра – це переселене село. Більшість його сучасних мешканців поселилася тут після Другої світової війни в результаті насильницького переселення українців з території крайніх західноукраїнських земель впродовж 1944-1946 рр., які віддав Сталін Польщі і які тепер називаються «Закерзонням». Основна частина жителів села Зубра – це вихідці з таких сіл Надсяння (частини Закерзоння) - Радруж, Дев’ятир, Річиця, які тепер відносяться до Любачівського та Томашівського повітів Польщі. Після депортації 1944-1946 рр. та акції «Вісла» 1947 р. польська комуністична влада завершила етнічну чистку теренів Закерзоння від українців. Отже, багатовікова історія більшості мешканців села пов’язана з цими землями і трошки більше ніж пів століття - з новою батьківщиною – Зуброю.

   Саме тому дане дослідження – це спроба висвітлити одну з найтрагічніших сторінок нашого краю – насильницьке переселення наших прадідів зі споконвічних західних українських земель, які тепер прийнято називати «Закерзонням». Це також спроба відповісти на питання: «хто наші предки?», «звідки наші корені?» і, відповідно, «хто ми?». Адже «хто не знає минулого, не вартий майбутнього»…

                                                Вчитель історії Зубрянського НВК -  Супик Л. Б.

1.Загальні відомості про політичне, економічне та культурне життя сіл Радруж, Дев’ятир, Річиця та містечка Горинець.

1.1. ВІДОМОСТІ ПРО СЕЛО РАДРУЖ

     Село Радруж колишнього Рава-Руського повіту Львівського воєводства знаходиться 17 км на захід від Рави-Руської  і  22 км на схід від Любачева. З боку Рави-Руської село перетнув українсько-польський державний кордон, який розділив село на дві частини. Більша частина села знаходиться тепер в Польщі та відноситься до Любачівського повіту.

    Перша згадка про Радруж відноситься до 1444 року. Колись село було осередком бортництва та обробки каменю.  Воно було багате садами, а навколишні ліси – ягодами та грибами.

    Перед війною тут знаходилось 496 господарств, з них 17 польських хат і 11 єврейських будинків, а решта - українські. Радруж займав велику територію і складався з хуторів (присілків). Тут протікало три річки, одна з яких називалась Радружанка. Селянські хати розташовувались переважно біля річок. Вздовж північної річки було чотири присілки – Сопіт Великий, Залуські, Сопіт Малий і Галані, а вздовж південної річки – присілки Луціяни, Грині, Пруси, Кузики та Куцірі.

     В Радружі було дві греко-католицькі церкви - церква св. Параскеви (церква-музей ХVІ-ХVІІ ст., взята під захист ЮНЕСКО) та церква св. Миколая, збудована в 1931 р. (тепер польський костел). Біля церкви-музею збереглася надмогильна плита на могилі Катерини Дубневич з кириличним написом: «Тут поховане тіло шляхетне (?) народженої Катерини Еліашової (?) Дубневичової, войтової Радрузької…» Вона є історичним доказом достовірності народного переказу про власну радрузьку «Роксолану», яка у ХУІ ст. потрапила в полон до турків, стала дружиною одного з багатих турецьких сановників, а після його смерті повернулася на рідну батьківщину. Сини спорядили матір з великою кількістю золота і дорогоцінного каміння, яке заховали у дишло воза, аби убезпечити від пограбування під час подорожі до рідного села. Ці скарби Катерина Дубневич віддала на відбудову розореної від чергового нападу ординців церкви св. Параскеви. За це вдячні радружани і поховали її біля храму. До слова, версій переказу є кілька, але факт залишається – ця похована біля церкви жінка проявила жертовність, прислужилася своєму селу, стала гідним прикладом для наслідування наступних поколінь радружан.

   Тут було і два цвинтарі (старіший - перед церквою св. Параскеви та новіший - за цією церквою)  з численними надмогильними  пам’ятниками з Брусна Старого (тепер це музеї). Парохом напередодні війни був священик Гучко Василь, який активно працював у духовній та просвітительській сферах життя села.

     В самому селі було дві школи – нова і стара.  Нова школа, перебудована в 1930х роках, мала три класних кімнати та учительську. Стара  складалася з двох класних кімнат. Перед і на початку Другої світової війни учителями тут працювали – німець Штехер та його дружина, а також  дочка священика -  Гучко Ярослава. Шкільне навчання ще з часів Австрійської імперії було безплатним. Викладали такі предмети – буквар, українську мову, польську мову, математику, катехизм. Урок катехизації проходив кожного четверга 1 годину і викладали його два священики – римо-католицький та греко-католицький. На початку шкільного дня, коли у клас заходив вчитель, діти вставали та промовляли молитву «Отче наш». Навчання тривало 4 роки («чотири кляси»), а хто бажав отримати середню освіту, тобто «сім клясів», то йшов вчитися у школу містечка Горинець.

    Громада села була ідейною і патріотично свідомою щодо майбутнього свого краю та України. У листопаді 1918 р. в селі за одну ніч зібралося 176 добровольців до Української  Галицької  Армії, щоб захищати свою землю. Але в Немирові взяли до війська лише 66 хлопців, пояснюючи це браком зброї та одягу. Тоді наша Українська держава - Західноукраїнська Народна Республіка -  не вистояла. А коли в Радруж прийшли польські легіонери, то селяни зазнали знущань і грабунків польських «добротворців», а священик Василь Гучко був заарештований і деякий час відсидів у тюрмі.

      Населення краю в основному займалося сільським господарством, вирощувало пшеницю, жито, овес, гречку, льон, коноплі, також розводило бджіл на пасіках. На південній ріці було встановлено два млини з водяними двигунами. Заможні господарі були забезпечені сільськогосподарською технікою – сівалками, молотарками, кіратами тощо.  На території села знаходився фільварок польського пана Воякевича, в якому працювали бідніші селяни, заробляючи на прожиття. Його землі займали одну четверту частину всієї сільської землі. За фахом пан був юристом. За свідченнями жителів «то був файний пан, бо навчав селян різним юридичним справам». Але в 1939 році, коли Західну Україну окупувала Червона армія, комуністи конфіскували його майно, розігнали господарство та пограбували, і як наслідок – воно занепало.

     У селі також були свої ткачі, які ткали полотно, зокрема, Ткачик Микола. Були кравці, шевці, боднарі тощо. Наприклад, Кравець Теодор – швець, Чемерис Катерина – кравчиня, Чемерис Іван – швець.

     В Радружі була своя сільська рада – «гміна» зі своїм головою - «війтом»  та «радними людьми» - депутатами. Перед війною, за свідченням одного з жителів, війтом був Якимець Роман, а секретарем – Джуган. Усі важливі справи сільська громада вирішувала в неділю біля церкви після Богослужіння на сільському вічі.

    У цьому великому селі була мурована читальня, в якій діяло товариство

«Просвіта» та знаходилась бібліотека. Керівниками «Просвіти» були Дракус Теодор та Гій Василь. У читальні відбувалися цікаві заходи, присвячені важливим історичним подіям з історії України, нашим письменникам – Т. Шевченку, І. Франку, М. Шашкевичу та ін. Тут влаштовували вистави, концерти, організовували вечори відпочинку молоді, працювали гуртки танців, співу, гри на музичних інструментах, збирався хор, яким керував свій диригент. Хор готував пісні до Шевченківських днів. Також, окремо існував церковний хор, що ним завідували такі дяки -  Дракус Теодор і Олекса Сивець. Товариство «Просвіта» запрошувало сюди гостей. Зокрема, село відвідала капела бандуристів. За сприяння товариства тут діяв кооператив «Зоря».

    Люди  в Радружі були дуже талановиті, співучі,  вміли грати на скрипці, цимбалах, бубні та сопілці. Багато з них після війни досягли успіху і в навчальній сфері. Наприклад, Школик Михайло закінчив Львівський Політехнічний інститут, Женюх Микола – хімічний факультет Львівського Державного Університету, працював інженером на хімічному заводі, Ярема Юрій – Львівський Політехнічний інститут, Петришин Софія – хімічний факультет Львівського педагогічного інституту (згодом – Дрогобицький педінститут), працювала вчителем хімії, стала відмінником народної освіти.

1.2. ВІДОМОСТІ  ПРО  СЕЛО ДЕВ’ЯТИР

    Село Дев’ятир, що належало колись до Рава-Руського повіту Львівського воєводства, знаходиться 13 км на захід від міста Рава-Руська та 4 км – від Потелича. Тепер частина села Дев’ятир – в Україні, а більша частина -  в республіці Польща. Українське село Дев’ятир відноситься до Рава-Руського району Львівської області, але  це лише та невелика частина села, яка залишилася після переділу української землі радянсько-польськими загарбниками, а саме - колишня німецька колонія Айнзінгент та декілька присілків.

    Вперше село згадується в історичних документах за XVI ст.  У 1565–1566 роках село засноване Анджеєм Мишковським — люблінським каштеляном, любачівським старостою in cruda radice («на пустому місці»). У 1630 р. нараховувало 56 будинків. До 1778 року — королівське село в межах Любачівського староства, потім у складі камеральної власності; в 1918 році продане Францішкові Шроттові, потім швидко перейшло у власність Михайла Святкевича, а пізніше до його потомків; в другій половині XIX ст. належало да Фридерика Хауснера, Пауліни Бауман; на стику XIX i XX ст. довгий час залишалось у власності Віктора і Францішки Йорданів, потім перейшло у власність єврейських власників; на початку XX ст. маєток було розділено на менші частини.                              

     Сусідство Потелича (осередку гончарства) i Старого Брусна (осередку каменярства) спричинилось до господарського розвитку села. На початку XVIII століття в селі працювало 17 гончарів, а ще на початку XX ст. на території колонії Айнзінген працювала каменеломня. Також в XVII ст. В Дев'ятирі існувала невелика руда і гута заліза, працював млин і корчми. В центрі села розгалужувався головний шлях, що вів з Любачева через Горинець на схід до Потелича, Рави-Руської і Белза, а також на північ до Верхрати, який з'єднувався з місцевою дорогою, яка вела на північний захід, з Потелича до Старого Брусна.

     Дата заснування парафії в Дев'ятирі є невідомою, але вже в XVIII ст., про місцеву церкву говорили, як про «стару». Стара дерев'яна греко-католицька церква Воздвиження Чесного Хреста згоріла 19 квітня 1834 року. В 1839 році було збудовано нову дерев'яну церкву. В 1951 році вже після депортації місцевого населення польська армія розібрала церкву, а матеріали було використано для будівництва мосту в Горинцю. Тепер на місці церкви залишились тільки фундаменти. В селі є також старий цвинтар і капличка біля джерела; зараз всі ці об'єкти знаходяться на польській стороні кордону.

     У 1939 р. село Дев’ятир налічувало 2260 мешканців, з яких було 2060 українців, 10  -  поляків, 90 - латинників (тих, що розмовляли українською мовою, але були римо-католицької віри), 40 - євреїв і 60 - німців з німецької колонії Айнзінгент, яка примикала до села.

    У 1945 р. Дев’ятир складався з 13 присілків (Долина Дунаєцька, Долина Попова, Мочари, Тростянка, Ковалі, Чорнії, Лосини, Сорочі Лози, Керниця, Луг, Солотвина, Грушки), в середньому по 30 дворів у кожному, та  німецької колонії Айнзінгент, де було 60 дворів. З території колонії  брала початок річка Рата. Більша частина землі знаходилася в межах панського фільварку, а решта – у власності селян. Люди жили  з обробітку землі, яка була піщано-кам’янистою. Потрібно було важко працювати, аби отримати добрий врожай. Аби прожити, частина людей займалася гончарством, ткацтвом,  частина виїжджала  на заробітки закордон.      

     «Парохом був священик Гойдаш Володимир, великий патріот, який розбудив молоде покоління, навчав історії нашого народу і заохочував пізнавати, хто ми, бо народ був у той час малограмотний, неосвічений» - згадує уродженець села, Стик Михайло Дмитрович, який тепер проживає у селі Давидів на Львівщині. Тому основна маса населення Дев’ятира була вихована в дусі українського патріотизму, що і було результатом наполегливої праці священника Володимира Гойдаша, який служив  на парафії протягом 47 років, а також професора сільської школи Богдана Жигмонта Олексина, що також кілька десятків років вчителював тут. Згаданий професор був уродженцем Сокальщини, активним учасником визвольних змагань на західноукраїнських землях, січовим стрільцем легіону УСС, учасником знаменитої битви на горі Маківці, вояком УГА, учасником проголошення відновлення Української держави в 1941 р.

    Напередодні війни у селі в початковій школі з 5-ти класів  діти навчалися математики,  української та польської мови, катехизму. З приблизно із 300-сот учнів 90 відсотків були українці, решта – поляки та євреї. Школа у вигляді одноповерхової будівлі з різними господарськими прибудовами знаходилася біля церкви. Директором був Роман Тріска, який одночасно викладав польську мову, географію, історію Польщі. Його дружина, Галина Тріска, викладала українську мову (походила зі Сокальщини). Також у школі працювали дві польки-вчительки, які навчали польської мови. Напередодні війни тут було 6-ть класів, кожен з яких ділився наполовину: справа сиділи хлопці, зліва – дівчата. Школа жила насиченим, багатим на концерти і вистави життям. До речі, хоч всі вважали себе українцями, називати себе так офіційно було заборонено, дозволялось лише визнавати себе русинами.

     У Дев’ятирі діяло товариство «Просвіта», при якому була читальня,  кооператива та позичкова каса. Також  за  сприяння «Просвіти» діяло товариство тверезості. В міжвоєнний період з ініціативи вчителя Богдана Олексина створюється самодіяльний хор, який в сільській читальні у святкові дні виконував українські народні та патріотичні пісні, а також організовується драматичний гурток, яким були поставлені численні драматичні твори українських класиків.     

    Зимовими вечорами селяни сходилися до однієї хати. Жінки і дівчата пряли нитки, з яких ткали полотно та шили одяг, співали народних пісень, а чоловіки говорили про політику, про те,  як український народ боровся в Першій світовій війні за волю України, за Західноукраїнську Республіку (ЗУНР), розказували про зрадників та гіркі помилки керівників, про війну з поляками за Львів і Белз, де полягло багато люду, про те, як у цих боях відзначився Яворівський курінь, в якому воювали і дев’ятирські хлопці.

1.3.ВІДОМОСТІ  ПРО  СЕЛО  РІЧИЦЮ

      Село Річиця відносилось до Томашівського повіту Люблінського воєводства. Розташоване  21 км на схід від Томашева і 2-3 км від кордону з Холмщиною. Тепер село є частиною  Польщі.

    Основне населення Річиці  становили українці греко-католицької конфесії. В  селі налічувалося 450 господарок.

      В центрі стояла велика дерев’яна церква, за переказами збудована ще козаками у 1585 р., під покровом св. Бориса і Гліба. Останнім священником був Омелян Котис, якого польські власті арештували у 1947 р. та ув’язнили в таборі «Явожна». До речі цей табір  був створений польською комуністичною владою на місці німецького концтабору «Освенцім» для українських політичних в’язнів, і тут загинуло багато представників української інтелігенції (священників, лікарів, вчителів) та вояків УПА з території Закерзоння.

    Посередині  села протікала річка, яка розділяла його на дві частини. Східну частина села від церкви називали «ринок», західну – «кут», а  південну сторону через річку – «тісторна» (та сторона). Вода в ріці була чиста і прозора. Село  мальовниче, земля чорноземна родюча, територія рівнинна. Дровами тут ніхто не палив, а лише торфом. Влітку торф копали спеціальними машинами, сушили і розвозили   по домах, заготовляючи паливо на зиму.

    В Річиці працювало товариство «Просвіта» ім. М. Качковського, яке в 1910 р. налічувало 42 члени.  При ньому була  читальня, що нараховувала 800 книжок. Її регулярно  відвідували молоді та старші люди. В селі часто організовувались концерти, вистави та різні торжества. Є спогади про те, що перед війною тут перебувала два тижні театральна трупа акторів зі Львова. Артисти ставили вистави, вхід на які коштував 1 злотий. Приміщення читальні в цей час, де відбувалися театральні дійства, було переповнено людьми.

    Перед Другою світовою війною в Річиці було організовано патріотичне спортивно-освітнє товариство «Сокіл».

    У селі діяли дві початкові школи, три кооперативи, одна з яких називалася «Господарська торгівля»,  велика молочарня,  де люди здавали молоко, з якого тут виготовляли масло та інші молочні продукти. У селі знаходився і великий панський фільварок та млин.

    1.4. ВІДОМОСТІ  ПРО  МІСТЕЧКО  ГОРИНЕЦЬ

    Колись це містечко належало до Люблінського воєводства Рава-Руського повіту. Тепер це курортна місцевість та столиця ґміни в Любачівському повіті Підкарпатського воєводства Республіки Польща.

     Місцевість вперше  згадується  у 1444 році.  В XVII столітті її власниками стала родина Собеських. Часто тут перебував та ходив на полювання польський король Ян Собеський, для якого тут побудували невеликий мисливський замок. Пізнішими власниками Горинця були родини Стадніцьких та Поніньських. За переказами,  давній замок Собєських в першій половині ХІХ ст. Поніньські перебудували у палац-резиденцію. Біля палацу знаходиться парк з родинною каплицею-мавзолеєм власників. Також завдяки Понінським Горинець став в кінці ХІХ століття невеликим курортом. Протягом 1843 – 1846 рр. був побудований двірський театр, який зараз є  будинком культури.

     У містечку жила здавна українська громада, яка у 1818 р. організувала будівництво греко-католицької церкви, що пізніше була перебудована, а з часу депортації українців перероблена на римо-католицький костел. Тут знаходився і цвинтар з численними надмогильними пам’ятниками з Брусна Старого.

      Польські жителі містечка ще в 1758 -1759 рр. побудували комплекс з костелу та монастиря францисканців.

     Українське населення Горинця напередодні війни займалося різними видами діяльності - ткацтвом, торгівлею, шевством. Але як і в інших містах та містечках Західної України громада українців тут була нечисленною, більшість становили поляки.  Життя тут було більш осучаснене в порівнянні з життям на селі.

     Отже, як бачимо, села наших предків характеризувалися відносним економічно налагодженим життям. Важливу роль в цьому відігравали сільські кооперативи, які допомагали населенню фінансово та юридично. Діяльність греко-католицької церкви та товариств «Просвіта» забезпечувала відповідний освітній та культурний розвиток. Завдяки їм жителі були патріотично налаштовані та національно свідомі. Але прийшла війна, спочатку почалася німецька окупація, а потім – радянська, яка призвела до депортації українців з цих країв та втрати цих земель.