ПРОДОВЖЕННЯ: https://drive.google.com/folderview?id=0B22hrH_HRcyzLVVHcnlhOUpMblE&usp=sharing

2. Історія депортації українського населення в 1940-50-х рр. з території Закерзоння.

Етапи депортації.

Які причини депортації українців з давніх західноукраїнських земель?

    Їх є кілька:

1. Підписання радянсько-польської угоди напередодні завершення Другої світової війни у 1944 році, згідно з якою українські землі Закерзоння віддавались Польщі взамін за її прихильність до СРСР та приєднання до країн соціалістичного блоку;
2. Бажання польського прокомуністичного уряду позбутися патріотично налаштованого укарїнського населення краю, яке б регулярно чинило опір польській владі;
3. Бажання польської влади залишити УПА без підтримки українського  населення. По-суті після депортації українців УПА поступово згортає тут свою діяльність.    

     Отже, 27 липня  1944 р., коли Червона армія була на берегах Сяну, лідер Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський у Москві підписав таємну угоду про кордон між СРСР і Польщею по «лінії Керзона». При цьому полякам вдалося «вторгувати» у диктатора чималі давні українські терени, включаючи міста Перемишль, Ярослав, Любачів і Холм. А вже 9 вересеня 1944 р. цей же Польський комітет підписав у Любліні угоду з урядом УРСР про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України. Угода гарантувала добровільний принцип переселення, лише за бажанням людей.

     Договірні сторони зобов’язалися з 15 жовтня 1944 р. до 1 лютого 1945 р. евакуювати «всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей, що проживають в Хелмському, Грубешувському, Любачівському, Ярославському, Лісковському, Замостівському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах і в інших районах Польщі». Далі цинічно стверджено: «Евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо. Бажання евакуйованих може бути висловлено як усно, так і подано на письмі». Однак реалії так званої евакуації перекреслили «добровільність» акції і спричинили масові примусові депортації українців із етнічних українських земель – Надсяння, Холмщини, Лемківщини.

     З появою радянсько-польського кордону настали дуже тяжкі часи для жителів українських сіл Закерзоння. Починаючи з 1944 року, коли на ці терени вступила Червона армія, під егідою комуністів було створено польську Армію Людову. А також тут діяла Армія Крайова, яка мала на меті відновити незалежну Польщу без допомоги комуністичного Кремля в рамках довоєнної Речі Посполитої. Обидві армії не рахувалися з інтересами українського населення. І, особливо, Армія Людова, співпрацюючи з радянськими органами безпеки (НКВД), почала здійснювати регулярні військові акції проти цивільного українського населення. Їхньою ціллю було, перш за все, змусити українців виселитися зі своїх прабатьківських земель на територію УРСР. Для цього польська влада разом з військами НКВД створювала нестерпні умови проживання для українців. Ще однією вагомою причиною було бажання позбавити потужні загони УПА тої великої підтримки місцевого населення, яку вона мала. Депортація населення вирішувала всі проблеми як для польського уряду, так і для комуністичної влади.

   Проти цієї політики активно боролася УПА.  Українські повстанці, захищаючи рідні землі, руйнували комунікації, вели контрагітацію проти виселення, блокували діяльність евакуаційних комісій. Щоб перешкодити заселенню спорожнілих українських сіл польськими поселенцями, УПА нерідко палила села. За повідомленнями М. Підгорного, Головного уповноваженого уряду УРСР з переселення, відділи УПА вносили сильний розлад  у переселенську акцію, сповільнюючи її, а це дозволило частині українців залишитися на рідних теренах аж до акції «Вісла» 1947 р. Особливо мужньо захищали краян від терору влади військові сотні УПА Шума, Калиновича, Яра, Крука, Бурлаки, Громенка,  Крилача, Ластівки, що здебільшого набиралися  з місцевого українського населення. При цьому робилися спроби УПА порозумітися з командуванням польської Армії Крайової, однак безуспішні. До-речі, діяльність УПА  дуже добре відображена в художньому фільмі режисера Леся Янчука «Залізна сотня».

   Отже, нині дослідники виділяють кілька етапів депортацій 1944-1951 рр.

   Перший етап – 15 жовтня – 31 грудня 1944 р., коли  в Україну виїхало 28 589 осіб.

   Другий етап депортації – 1 січня – 31 серпня 1945 р. (81 806 осіб).

   Третій етап  депортації, що умовно тривав з вересня 1945 р. по березень 1946 р. (154 тис. осіб)

      На кінцевому етапі виселення українців в УРСР набрало форми етнічної чистки, з чим до сих пір не погоджується офіційний польський уряд. У другій половині 1945- у 1946 рр. комуністична польська влада не цуралася нової пацифікації, палення десятків українських сіл, терору проти мирних  мешканців. Відтак селяни у відчаї  кидали майно і без оформлення документів цілими селами нелегально переходили польсько-радянський кордон. Чимало втекло у Словаччину, Німеччину, вглиб Польщі.

      Загалом під час депортації 1944-1946 рр. польська тоталітарна влада вивезла близько 482 тис. українців.

     І, нарешті, четвертим етапом стала операція польської влади за участю війська під назвою «Вісла»  у 1947р., в ході якої на північ та захід  Польщі (район річки Вісла) було виселено не менше 150 тис. українців (серед них понад 60 священників), яка практично завершила етнічну чистку Закерзоння.

П’ятим етапом стала  радянсько-польська угода від 15 лютого 1951 р., згідно з якою  Польща отримала ще 480 км квадратних Дрогобицької області (Устрики Долішні), а Україна – таку ж за площею ділянку території Люблінського воєводства ( місто Кристинопіль, тепер - Червоноград).

     Як бачимо, репресивно-депортаційна політика щодо українців стали виявом антинародної суті комуністичних режимів Польської Народної Республіки та Радянського Союзу.

3. Депортація жителів сіл Радруж, Дев’ятир, Річиця.

3.1. ДЕПОРТАЦІЯ  НАСЕЛЕННЯ  СЕЛА   РАДРУЖ

      Протягом Другої світової війни село Радруж пережило кілька окупацій. У 1939 році прийшли так звані «визволителі» - солдати з РККА (Рабочая Крестьянская Красная Армия), які відразу взялися за наведення своїх комуністичних порядків. За спогадами очевидців, вигляд червоноармійців був жалюгідним: гвинтівки на шнурках, на шапках з «громовідводами» червоніли великі п’ятикутні зірки, вбрані в райтки, обмотані поколіна чорною тканиною, в старі шинелі з випаленими дірками, взуті у кирзові чоботи. Розпочалося нове життя. Нова радянська влада поділила населення на «кулаків» (куркулів), середняків та бідняків. «Кулаками» вважали тих, які мали більші вікна, коня і корову. Їх як ворогів комуністичної держави вивозили на Сибір, конфісковуючи все майно (прадіда автора цієї публікації Юнка Івана зі села Салаші було забрано в тюрму до Немирова, після чого він пропав, його слід загубився до наших днів). Середняки повинні були записуватися у новостворений колгосп, віддати безоплатно землі, реманент та щодня задурно працювати на колгоспних землях.

    У 1941 році почалася німецько-радянська війна, і до села прийшли німецькі окупанти, які не були кращими ні за попередніх польських, ні за радянських. Якщо на початку була якась надія на полегшення, то скоро вона розвіялася. Німці встановили для населення обов’язкові контингенти (натуральні податки на користь нацистської влади), змушували молодь виїжджати на примусові роботи до Німеччини. Щоправда, українське культурно-національне життя пожвавилось: в школах велося навчання, дошкільнята у літній час ходили до садочків, діяли гуртки народної самодіяльності, хор, спортивні організації. Особливо, пожвавила свою діяльність підпільна ОУН, гуртуючи навколо себе молодь. Тоді хлопці з Радружа та інших сіл нелегально проходили військовий вишкіл, готуючись до збройної боротьби в лавах УПА. 24 хлопці зі села влились у ряди УПА, 16 молодих юнаків вступили до української дивізії СС «Галичина».   

    В серпні 1944 радянські війська знову вступили на територію Радружа  і  провели через село радянсько-польську  границю. Тоді ж молодих чоловіків та хлопців з Радружа зібрали для мобілізації в армію і  колоною повели в район до Немирова. В лісі їх зустріли українські партизани пострілами, які мали залякати колону. Так  і сталося. Хлопці розійшлись хто куди, а прикордонники стали прочісувати ліс. За цей час повстанці підпалили  приміщення пограничної застави. Після його  спалення в село  прибув загін  прикордонників під командуванням начальника прикордонної застави капітана Мельникова. Так почався перший напад  на село влітку 27 серпня 1944 року. Тоді радянські солдати  вдерлися до плебанії  греко-католицького священика Василя Гучка. Йому наказали ввійти до пивниці, а опісля  вистрілили в спину. В приміщенні будинку  розстріляли дружину Софію та молоду дочку пароха Ярославу, а саму хату підпалили. Господарство пограбували. Після цього  вояки  вдерлися до сусідніх  хат  і, пограбувавши їх, убили ще 9 людей, а саме Гія Тимофія та його 16-літнього сина Івана, Доскіча Григорія, братів Дубневича Михайла та Дубневича Василя, Стельмаха Теодора (17 років), Стечишина Степана ( 12 років), Чорного Григорія, Штаюру Дмитра, Штаюру (Шапайдиня), Диду Григорія, Смагу Степана, Боднара Гринька та ін.(невідомих).  Понад двадцять  будинків було спалено. Лише через дві ночі на світанку близькі сусіди під страхом смерті винесли тіло священника з пивниці, одягли поверх закривавленого  чистий священицький одяг, поклали у збиту з дошок паку і поховали на цвинтарі. Спалені рештки тіл дружини та дочки пароха селяни поховали під церквою св. Миколая.    

      Наступну військову акцію було здійснено 22 лютого 1945 року. Цього разу  жовніри Війська Польського оточили село до самої границі, зігнали всіх чоловіків села і поставили у два ряди. Все виглядало так, ніби готується операція «десяткування», тобто розстріл кожного десятого у ряді. Але на місце прибули радянські прикордонники,  щось обговорили з поляками  та передали їм записку. Після цього викликали Озимка Григорія, Озимка Василя та Старчака Олексія. Їх відвели в поле коло школи та вбили. Колону з 96 чоловік тричі повертали спиною, намагаючись розстріляти, але, розправившись з іншими окремими підозрюваними,  людей відпустили.  Тоді в селі загинуло 6 чоловік -  згадані раніше, Озимок Василь, Озимок Григорій, Старчак Олексій, а також  Дида Василь, Стельмах Максим, Шевчик (ім’я невідоме). А село знову було пограбоване та підпалене.  На наступний день вони вбили ще двох жителів Радружа – Галаня Івана та Луку (ім’я невідоме).

     З того часу населення Радружа  жило у страху. В грудні 1944 року в село прийшов новий священик із монахів, який також обслуговував і містечко Горинець. Мешкав він у Горинці, бо боявся жити у селі, мотивуючи тим, що в містечку є польська поліція і радянська номенклатура, а тому безпечніше. Але прожив він там  лише три місяці. В лютому 1945 року прийшли польські поліцаї до господаря, у якого мешкав священик, і застрелили  його в ліжку. Його відспівували польські ксьондзи у присутності  великої кількості людей, поховали в Горинці.

     Радянсько-польський кордон, згідно з договором 1944 р.,  пройшов через село Радруж так, що більша частина села опинилася у Польщі , а близько 100 господарств – на території УРСР. Ті господарі, які опинилися на радянському боці, були одразу ж вигнані з так званої «пограничної зони» без будь-якого забезпечення. Вони змушені були переселитися в чисте поле на відстань не меншу, як півкілометра від встановленої границі. Таке переселення принесло цим людям багато страждань і, навіть, голод.

    Нелегка доля чекала тих радружців, які залишилися в Польщі. Багатьох мужчин забирали в польські управи на допит для вияснення відомостей про «бандерівців» і додому повертали ледь живих після страшних тортур.

     За свідченням Голуб Софії Гнатівни, її свекра, Голуба Теодора Миколайовича, поляки взяли на допит у містечко Горинець з метою розізнати  місцезнаходження українських партизан.  Сам він насправді був партизаном і підтримував з ними зв'язок. Але  під тиском випробувань  він нікого не видав, повернувшись додому  ледь живим. Пізніше, вкінці 1945 р., під час переселення, коли Голуб Федір із сім’єю перетнув кордон у селі Вороблячин енкаведисти  забрали його на допит, після якого він не повернувся. Трагічно закінчилося життя і брата Софії Гнатівни, Пика Олексія, якого енкаведисти, перевдягнуті в «бандерівців», забрали зі собою. Причиною стало те, що він ходив до школи в місті Рава-Руська через кордон, що і викликало підозру у його співпраці з партизанами УПА. Додому він також не повернувся.

     Безперервні акції польських банд та радянських окупантів продовжувалися весь період  від часу повернення «совєтів» у 1944 році аж до повного виселення корінних мешканців села.

       Зрештою 21 листопада 1945 року, на свято Михайла, в Радруж приїхав величезний загін Війська Польського, який видав розпорядження всім мешканцям   протягом  2-х годин покинути село і виїхати за кордон в УРСР. Для виїзду давали «Евакуаційний лист» - своєрідний документ, де вписувався  кожен член сім’ї та нерухоме майно (земля), аби на новому місці поселення виділити таку ж кількість землі. Цікаво, що господарі свідомо вписували меншу кількість землі, щоб не потрапити в ранг «куркулів», а також «постаралися» солдати, грабуючи та свідомо псуючи майно жителів для того, аби менше його вписувати в даний документ.                 

    Отже  перелякані мешканці Радружа почали вибиратися зі своїх домівок і, хто як міг, фірою або пішки з тим, що міг забрати зі собою, рушили до границі. Як і перед тим, так і тепер у селі лунала стрілянина, гинули люди, продовжувалися грабунки, забирали худобу, свиней та інше майно. Страх опанував людьми і не покидав їх ні вдень, ні вночі. Вони виїжджали тепер без примусу, бо життя тут ставало нестерпним.

    На початку виселення частина мешканців Радружа поселилася по той бік кордону в УРСР у будинках, з яких були вже  виселені мешканці з території радянської частини Радружа. Розмістилися по п’ять-шість родин в одній хаті і там перебули до кінця січня 1946 року. Весь цей час тут снували день і ніч енкаведисти, вишукуючи «бандьорів», дротами кололи підлогу в хаті, землю на дворі та городі, скидали сіно з горищ, перевертали все у стодолах, хлівах та стайнях.

    Інша частина переселенців, перейшовши границю, поселилася у своїх родичів в сусідніх селах, зокрема, в Салашах та Смолині. Люди сподівалися на те, що така ситуація ненадовго, що пройде час, все затихне, і вони повернуться назад у Радруж. Але доля була невблаганною…

    Після Різдвяних свят у кінці січня 1946 року всіх радружців вивезли на залізничну станцію Рава-Руська, а потім завантажили у товарні вагони по три-чотири сім’ї  в кожен і повезли на Львівщину. За тиждень у лютому 1946 року людей  висадили на станції Сихів. Звідси в лютий мороз більшу частину переселенців скерували в село Зубра (в той час -  Винниківського району). Це були родини Дудича Миколи та Марії, Гедза Андрія та Ганни, Пика Гната і Катерини («Гурди»), Школика Івана та Анни, Старчака Олексія та Єви («Куцірі»), Штаюри Ганни та Прокопа («Процки») (вивезені в Сибір у 1951 р., повернулися в Зубру), Залужця Олекси, Старчака Михайла та Зосі (Софії) («Жданики»), Яреми Анни та Степана (помер в Радружі), Яреми Івана, Юнка Теодора та Єви («Горбові»), Новосільця Івана, Дубневича Якова та Агафії, Старчак Олени та Олекси (за участь в УПА вбитий в Радружі 22.02.1945 р.), Бакуша Івана, Гія Михайла і Тетяни та Гія Василя (виселені в Сибір у 1951 р.), Турчина Григорія (засуджений ще в Радружі за «куркульство» у 1946 р.) і Ольги, Кушли Степана і Катерини, Романюка Михайла і Катерини (у 1950 р. виселені в Сибір за зв’язки з УПА, повернулися в Зубру), Миляна Якова і Параскевії, Голуба Теодора (вбитий енкаведистами під час депортації вкінці 1945 р.) і Катерини, Галаня Василя і Катерини, Титли Якова і Марії, Доскіча Степана і Парані, Доскіча Івана, Доскіча Михайла і Ксені («Михалєчики»), Тимчини Романа і Єви, Школика Михайла і Христини, Сапруна Петра і Марії, Кінаса Івана, Ковалишина Василя і Варвари, Вили Юрія, Вили Семена та Єви, Женюха Антона і Пелагії, Куціра Юрія та Марії, Онищака Михайла та Зосі (Софії), Чуханя Семена і Єви, Кулішка Юрія, Залузького Василя та Пелагії, Оліярника Миколи та Пелагії, Школика Василя та Ганни, Озимка Олексія та ін. (список неповний).  Решта радружців розселилися по навколишніх селах, а саме – Сокільники, Давидів, Гончари, Кротошин, Раківець, Сихів та ін.

    Після  масштабної депортаційної кампанії не всі радужці полишили свій край. Найбільш «вперті» ще сподівалися пережити важкі часи та зостатися тут. Але 22 травня 1946 року польські вояки розпочали нову насильницьку акцію, спрямовану на остаточне вигнання всіх українців. Почалися грабежі  та побиття мешканців. А все це завершилося підпалом українських помешкань. Після пожежі, за свідченням очевидців, залишилось тільки декілька хат. Зрештою останні тридцять сімей, не маючи змоги взяти зі собою навіть елементарні речі, змушені були переселитись в УРСР. Більшість з них роз’їхалися по всій Західній Україні, і лише деякі – поселились серед «своїх» у селі Зубра (наприклад, родина Бесагів). А, скажімо,  сім’я Курило (батьки та двоє синів), опинилися аж у Рівненській області.

     Але й тут, в УРСР у селі Зубра, не знайшли радужці спокою, бо енкаведисти продовжували шукати «бандьор», куркулів, змушували всіх вступати до колгоспу.  У 1950 році звинувачені в «націоналізмі» та відправлені в Сибір були сім’ї Романюка Івана, Юнка Тимофія. За підписами так званих «свідків», представників сільської ради села Зубри було звинувачено у «куркульстві», заарештовано та відправлено на висилку в Сибір три інші родини – Штаюру Прокопа («Процка») з дружиною та п’ятьма дітьми, Цурака Семена з сім’єю та Гія Михайла з дружиною та братом. Це  сталося вночі 7 квітня 1951 року на саме Благовіщення, коли у двері постукали солдати і наказали: «Вставай, собирайся, поедеш за границу, пол часа на раздумья…». Повернулися вони лише через декілька років.

    Трагічною була доля Михалини Івана, який воював у лавах УПА. В 1951 році його з побратимами було викрито у криївці в лісі поблизу села Бібрка (Перемишлянщина, на кордоні з Пустомитівщиною). Аби не здатись в руки «енкаведистам» живими повстанці поцілили один в одного.

    А що було в селі Зубра, коли сюди прибули переселенці? Село віддавна населяли  поляки. На цей момент вони вже були повідомлені про виселення на територію Польщі, але ніхто їх не примушував «за 2 години» залишати рідні домівки. У них був час навіть на те, щоб продати своє майно, землю чи іншу власність, яку неможливо було взяти зі собою. Лише починаючи з весни 1946 року польське населення почало вибиратися до Польщі. Тоді переселилася тільки частина польських жителів Зубри. Друга хвиля виселення поляків відбулася а ж у 1958 році. На той момент у селі відбулися комуністичні перетворення – колективізація земель, примусове залучення жителів до колгоспу (заснований у 1949 році) та ін. Місцеве польське населення, побачивши невідворотність таких процесів, масово почало продавати свої господарства і з дозволу влади переселятися у комуністичну Польщу.

    На деякий час українців поселили до польських господарів або у запустілі хати. Інші тимчасово жили, навіть, у стодолах чи хлівах. Прибувши сюди, мало хто мав зі собою заготовлену їжу на зиму, все це залишилося в Радружі. Рідко кому вдалося привезти зі собою худобу (корову чи козу). Тому багатьом приходилося іти по хатах та просити харчі. Багато поляків проявляли щедрість і гостинність, але були й такі, які вороже ставились до українців. Врешті-решт українці поступово здружились із місцевим населенням.

     Був у Зубрі такий випадок, коли один поляк, жовнір Армії Людової, приїхав з Польщі до Зубри додому на «вурльоп» (відпустку), а в цей час у його хаті разом з батьками проживала сім’я переселенців Гедза Григорія Федоровича. Жовнір впізнав Григорія, бо бив і виганяв його з хати в Радружі, примушуючи виселятися в УРСР. Гедзи ж, побачивши його, сказали: «Куди ж ти нас, чоловіче, вигнав? Тепер віддавай свою хату.» Так і залишились Гедзи жити в цій хаті. А жовнір, неборака, не знав куди подітись і проводив «вурльоп» невідомо де.

    Інший поляк на ім’я  Франек, який також народився в Зубрі, демобілізувався із рядів тої ж армії та приїхав додому в Зубру. Окремі Радружці його впізнали. Він брав активну участь в польсько-більшовицькій акції, у грабунках та вбивствах, палив хати в Радружі 22 лютого 1945 року. Дуже добре цього жовніра запам’ятала Ярема Ксеня та її мама, яких він бив прикладом, копав ногами. А тут, в Зубрі, йому довелося пару місяців прожити, відвертаючи очі від радружців. От яка іронія долі…

     А які зміни відбулися у селі Радруж після виселення жителів? Село було спалене польськими вояками, залишилося лише кілька будинків ( Дубневича Якова і Агафії, Доскича Михайла і Ксені, Тимчини Володимира, Дубневича Луки,  Войтик Катерини).

     Не виїхали зі села ті жителі, які переховувалися або належали до змішаних українсько-польських сімей. Але пізніше і вони змушені були покинуті ці місця.

    Важкою була доля одного з найбагатших жителів Радружа (присілок Сопіт), Турчина Григорія Івановича ( «Турка»), який залишився в селі. В 1946 році його заарештували за «куркульство» і після суду ув’язнили на 8 років в тюрмі. Спочатку Турчин Григорій перебував у львівській тюрмі на вул. Замарстинівській, потім на «пересилці» (пересильний пункт), пізніше – в мукачівській тюрмі, і, зрештою, - в тюрмі  м. Маріуполя (Сх. Укр.). Там його регулярно били та зневажали, прозиваючи  «бандьорою». В 1953 році він повернувся з ув’язнення по амністії (після смерті Сталіна) вже на нову батьківщину в село Зубра.

     В Радружі ще залишалися змішані польсько-українські сім’ї, та згодом і їх чекала та ж участь. Метою польської влади було позбавити підтримки  місцевого населення партизанів УПА.

      Є свідчення, що 23, 24, 26 травня 1946 року загони Війська Польського ретельно вишукували мешканців  Радружа  та прилеглих сіл, які ховалися в лісах і полях. А в цей час польське цивільне населення грабувало українські господарства цих сіл. Такі ж облави продовжувалися і в червні, і жовтні 1946 року. Навесні 1947 року була проведена остання і найжорстокіша акції виселення всіх корінних жителів Радружа – акція «Вісла», яку часто прирівнюють до етнічної зачистки. До 31 травня 1947 року з Радружа були виселені останні  українські жителі – 49  осіб.

    Греко-католицькі церкви в краї спалювалися, закривалися, або ставали римо-католицькими костелами. Все українське тут  ліквідовувалося, а українці фактично були поза законом. Нелегка доля  в Польщі чекала на тих, про кого знали, що він українець…

3.2.   ДЕПОРТАЦІЯ  НАСЕЛЕННЯ  СЕЛА  ДЕВ’ЯТИР

    22 липня 1944 року Червона армія зайняла Любачів та навколишню територію, в тому числі і станцію Дев’ятир. Прийшовши  другий раз, «визволителі» привели  з собою цілі дивізії на боротьбу з УПА, яка смертельно лякала комуністів. На території села Дев’ятир та у всьому краї почалися облави, арешти, катування і розстріли. Допомагали більшовикам і свої зрадники.

    Радянсько-польський кордон розділив село Дев’ятир  на дві частини: захід відійшов до Польщі, схід – до УРСР. Дуже складне життя почалося під польською владою. Населення не забезпечувалось необхідними речами – сірниками, сіллю, нафтою та ін. Люди спали вбрані, взуті, вартували на дорогах, щоб якось захиститися чи врятуватися від нападів. Горіли будинки, люди ховалися по криївках, котрі викопували в землі, в полі чи у лісі.

    4 грудня 1945 року в селі поселились 350 жовнірів з Війська Польського. Населення змушене було годувати поляків, надати нічліг та інші необхідні речі. Звичайно, не обійшлося без принижень, пограбування і насилля.

    Аби захистити себе, родину та рідний край багато молодих хлопців з Дев’ятира йшли в УПА. Багато з них так і не вернулись додому. Зокрема, Юнко Тиміш (псевдо «Сурма»), який з 1942 року був активним членом ОУН, воював і в лавах УПА. У лютому 1946 р. його ще з двома партизанами виявили енкаведисти під селом Пили в Жовківському районі та, привізши до сільської ради, розстріляли. Місцеві дівчата їх похоронили, бо рідні та близькі не мали права ні йти на похорон, ні плакати. Тепер там є братська могила. Юнко Ярослава Семенівна, рідна сестра Тиміша,  була  зв’язковою УПА, відбула пів року тюрми, перебувши різні тортури  (побиття, сидіння в камері з мишами та щурами, регулярні допити та ін.) зуміла витерпіти це все і не видати себе та інших. Слідчий вкінці сказав, що «тєбє глаза виколі і ти ніково нє видаш».

    На свято Андрія  13 грудня 1945 року  у Дев’ятир прибуло Військо Польське і дало наказ виселятися до УРСР. Вояки вривалися у хати, грабували, без жалю  виганяли на вулицю старих, дітей і хворих. Скрізь чувся плач, лемент дітей і жінок. В цей час була люта зима. Переселяючись, селяни зі собою брали те, що могли – корів, свиней, кіз та ін.

     Одна частина селян у ці люті морози зупинилася в родичів чи знайомих у прикордонних селах. Інші на станції Рава-Руська  чекали на вагони. Обморожені, брудні завантажились дев’ятирці  у холодні вагони по 8-10 чоловік і рушили в напрямку на Львів. Загалом з Дев’ятира було переселено близько 200 родин. Багато з них оселилося у селах Винниківського району Львівської області (Давидів, Кротошин, Зубра тощо).

     На початку січня 1946 року десять родин з Дев’ятира привезли на станцію Сихів. Це були родини Коцура Василя та Ганни, Шупера Івана та Оксани, Юнка Семена та Агафії, Юнка Михайла та Агафії, Добушів, Михалини Семена та Ксенії, Оліярника Андрія та Зосі (Софії) та ін.  Після цього польські «господаже», приїхавши на санях, розселили їх у селі Зубра під керівництвом представників сільської ради. Польські родини  змушені були потіснитись і поселити прибульців у свої хати.  Через місяць у село почали селитися радружани.

    В результаті ще жахливішої акції «Вісла» з  села Дев’ятира  до 31 травня  1947 року 143 жителя,  які не виїхали до УРСР, було виселено на територію Західної Польщі.          

3.3. ДЕПОРТАЦІЯ  НАСЕЛЕННЯ  СЕЛА РІЧИЦЯ

       В період евакуаційної компанії радянсько-польських властей село Річиця дуже постраждало, особливо, від польських нападів. Двічі воно було спалене.

      Зокрема, 2  квітня 1944 року на Річицю почався військовий наступ поляків з місцевості Шлятин-Любче-Підледів. Від запальних куль все почало горіти. Палали будинки і господарські будівлі. Люди були в паніці. Кругом все диміло, ревіла худоба, кричали жінки і діти, літали палаючі тріски від спалених дерев’яних  споруд. Саме тоді згоріла місцева дерев’яна церква, збудована ще козаками у 1585 році. Становище ускладнювалося ще  й тим, що було холодно та  падав сніг.

      В той страшний час люди, як могли, рятували своє життя. Залишали все – хату, майно, худобу, і втікали на сусідні села, а деякі ховались у криївках (підземних «схронах»). Тоді польські вояки стріляли у всіх, кого зустріли -  і старих, і молодих. В цю страшну ніч в селі загинуло близько 20 людей. Саме тоді одна родина Рацьких задушилася в криївці від диму, бо заховалася під хлівом, який згорів дотла. Чудом вдалося врятувати лише батька, якого встигли витягти ще живим.

       На допомогу мешканцям прийшли відділи УПА з сіл Річиця, Губинка і Ульгівка, які перейшли в контрнаступ. В результаті одна рота поляків змушена була відійти до села Жерники. Зрештою всі польські бойовики відступили, що засвідчило про добру військову підготовку вояків УПА.

      Але на цьому тривожні події не закінчились.

     З 31 травня  на 1 червня 1944 року польські партизанські відділи почали активну підготовку до військової  акції проти УПА та українських сіл на східному напрямку антиукраїнської боротьби.

    Польські збройні відділи почали займати вихідні позиції наступу на відтинку Тишівці-Лащів-Ярчів  з метою здійснити випереджувальний удар на відділи УПА і паралізувати їх наступальні наміри. Головний удар мав бути здійснений на село Ульгівок (сусіднє з Річицею), де начебто перебували 400 упівців. Польські військові сили було розділено на декілька угрупувань з конкретно визначеними завданнями та напрямами наступу. Всього їх було дев’ять.

    Четверте польське згрупування в кількості бл. 450 жовнірів після зосередження сил на півдні від села Підледова мало вдарити з заходу на село Річицю і розбити там упівські загони.

     Отже,  2 червня 1944 року почався великий бій між польськими відділами та вояками УПА.

     Вночі, знову з північної сторони польські вояки почали атакувати село Річицю. Причому тоді їх кількість, як сказано вище, становила 450 чоловік. Але цього разу успіху поляки не мали, тому що цієї ночі в селі  знаходилась одна чота повстанців (бл. 40 чоловік). Бій тривав до обіду, а після обіду вороги відступили. Село було врятоване. У боях під Річицею та Ульгівком поляки зазнали великих втрат. З польської сторони загинув 71 польський жовнір, 4 офіцери, 100 чоловік  було поранено, а з української - лише два ранених повстанця. Польським відділам не вдалося зламати лінії оборони українців. Ворожий план наступу не вдався.

    Перемоги українських вояків надихали жителів села, та все ж життя у краї ставало  нестерпним. Зокрема, 25 лютого 1945 р. польська банда знову напала на Річицю, в результаті чого 9 селян було вбито, а 6 -  поранено.

    Регулярно на шляху Угнів-Річиця українські повстанці здійснювали засідки на польських бандитів та вступали у відкриті бої. Такі акції були здійснені – 16 березня , 16 квітня, 23 травня, 14 червня 1946 р. Та все ж зупинити насильницьке переселення селян не вдалося. 

    На початку квітня 1946 р. почалася найтрагічніша сторінка історії села – примусова депортація. Спочатку жителі  Річиці погрузили, що могли, на фіри та пішком почали добралися до станції  Угнів. Звідти, погружені у товарні вагони, двома ешелонами відправились до Львова на станцію Сихів. А тоді річицьких людей розселили по всьому Винниківському районі. В Зубрі було поселено 29 родин (Бурда Пилип, Боцій Степан, Войтович Михайло, Грухольський Кость, Завадський Іван, Зінчук Петро, Затульський Степан, Кулешко Теодор, Кінах Єва, Кінах Степан, Кінах Марія, Ключковський Федір, Ключковський Артим, Ключковський Павло, Ключковський Савко, Косівський, Махновський Кирило, Рацький Степан, Сич Степан, Смага, Твердохліб Дмитро, Твердохліб Максим, Хахула Кирило, Христина Семен, Христина Іван, Червінська Єва, Шатний Петро, Яцюх Іван, Яцюх Олексій тощо).

     У селі Річиця, тим часом, залишилося, завдяки активній протидії депортаційній політиці українських повстанців, ще 522 жителі. Та згодом  в результаті акції «Вісла» у 1947 році  їх також депортували, переважно,  в Ольштинське воєводство Західної Польщі. Корінних жителів села майже не залишилось.

4.  Характер та результати переселення українців у 1944-1947 рр.

            Радянсько-польська угода про обмін територіями та населенням гарантувала добровільний принцип переселення. У звіті Головного уповноваженого Уряду УРСР з евакуації наголошувалось, що евакуація українського населення з території Польщі відбувалась лише за бажанням. Для утвердження такої думки в міжнародних правових інституціях радянських уряд напередодні переселення зібрав 11 тисяч підписів від українців польського прикордоння, що представляли понад п’ятсоттисячне українське населення Польщі з заявами про переселення їх в УРСР або приєднання територій, де вони проживали, до УРСР.

       Продовжуючи політичний фарс, Угода від 9 вересня 1944 р. нібито передбачала для евакуйованих чимало пільг, які мали зробити на практиці  процес переселення «безболісним». Для цього в угоду було вміщено положення, у відповідності до яких нібито надавалась можливість безперешкодно перевозити з собою знаряддя професійної праці, худобу, до двох тонн іншого майна, безоплатно користуватися транспортом при евакуації, гарантувалось забезпечення компенсацій за залишені в Польщі майно та надання в місцях нового поселення кредитів у розмірі п’ять тисяч карбованців на господарство. Зокрема, зазначалось: «особи, які евакуюються з Польщі на територію УРСР за їх бажанням, влаштовуються в колгоспах, або наділяються ділянками землі для ведення одноосібного господарства; якщо евакуйований у пункті його виїзду здає свій урожай державі, йому передбачається повне повернення цієї ж кількості врожаю в пункті, куди він переселяється». Як далі побачимо, сам хід проведення переселення унеможливлював виконання цих положень угоди на практиці. Це була насильницька акція проти українського населення, яке було фактично позбавлене громадянства та захисту з боку державних структур.

     Згідно з відповідним планом, затвердженим Постановою РНК УРСР та ЦК КП(б)У за №1678 від 15 грудня 1944 р., передбачалось розселення 305 тис. 806 українців. За документами Головного Уповноваженого Уряду УРСР у справах евакуації переселення було почато 1 листопада 1944 року і формально закінчено 12 липня 1946 р. При цьому слід зауважити, що згідно з Угодою «Про евакуацію українського населення з території Польщі», акція мала завершитись 1 лютого 1945 р. На облік було поставлено 497 тис. 880 осіб (122 тис. 622 родини), тобто 97 відсотків. Бачимо вражаючу різницю між кількістю фактично депортованого населення та його загальною кількістю, яку передбачалось розселити на території УРСР. Вона становить 177 тис. 074 особи, тобто майже третя частина депортованих була «позаплановою». За даними польського історика Йожефа Бушко, в 1944-1946 рр. з Польщі евакуйовано 518 тис. осіб. Розходження між польськими та радянськими даними про кількість фактично евакуйованого населення відображає, вірогідно, втрати протягом евакуації.

     З Любачівського повіту було депортовано 43 тис. 172 особи, або 9 тис. 951 родину, з Томашівського – 40 тис. 742 особи, або 11 тис. 97 родин. З аналізу витратної частини звітів виходить, що на евакуацію однієї особи витрачено приблизно 21 злотий. Отже держава мала мінімальні витрати.

     На початках переселення, певною мірою, мало добровільний характер. Виїжджали спочатку прокомуністично настроєні громадяни. Щоправда влітку 1945 р. подача заяв на виїзд  в УРСР практично припинилася. Змордовані люди втікали у ліси, поновлювали повстанські загони, немало юнаків мобілізували до лав Червоної армії. Окремі родини шукали підтримки в служителів римо-католицьких костелів та адміністрації польських шкіл, куди змушені були посилати своїх дітей. У цей час зафіксовано й протестаційні заяви, зокрема, населення села Гломча: «…В нас батьківщина тут, і їхати ми не збираємося, нам український кордон має бути до Криниці». Були й інші заяви розпачу лемків: «Якщо Совітський Союз не хоче нашу землю, то й не хоче нас, то і зоставте нас».

     Оскільки такі протестаційні настрої та дії українців зривали польські евакуаційні плани.  У серпні-вересні  1945 р. у Ліський, Перемишльський, Любачівський та Ярославський повіти введено 3-тю, 8-му та 9-ту дивізії піхоти Війська Польського, які мали допомогти владі очистити прикордонні терени від так званих українських націоналістів. Відтак за участю польського війська та окремих підрозділів НКВС  у 1945-46 рр. депортовано більшість українців Надсяння. Сповільнені темпи депортацій в Ліському, Любачівському та Сяноцькому повітах спричинили відплатні операції загонів УПА-Захід. Як відомо, у Любачівському повіті до квітня 1946 р. було вивезено лише 65% жителів від кількості,  запланованої владою.

     Українські повстанці руйнували комунікації, вели контрагітацію проти виселення, блокували діяльність евакуаційних комісій. Щоб перешкодити заселенню спорожнілих українських сіл польськими репатріантами, УПА нерідко палила села. За повідомленнями М. Підгорного, Головного уповноваженого уряду УРСР з переселення, відділи УПА вносили сильний розлад  у переселенську акцію, сповільнивши її, а це дозволило частині українців залишитися на рідних теренах аж до акції «Вісла» 1947 р. Особливо мужньо захищали краян від терору влади і війська сотні УПА Шума, Калиновича, Яра, Крука, Бурлаки, Громенка,  Крилача, Ластівки, що здебільшого рекрутувалися з місцевого населення. При цьому робилися спроби, однак безуспішні, порозумітися з командуванням АК (Армії Крайової).

     На кінцевому етапі виселення українців в УРСР набрало форми етнічної чистки, з чим до сих пір не погоджуються офіційні польські чинники. У другій половині 1945-1946 рр. комуністична польська влада не цуралася нової пацифікації, палення десятків українських сіл, терору проти мирних  мешканців (при цьому запроваджувався принцип збірної відповідальності). Відтак селяни у відчаї  кидали майно і без оформлення документів цілими селами нелегально переходили польсько-радянський кордон. Чимало втекло у Словаччину, а згодом у Німеччину, вглиб Польщі.

     Процес депортації українського населення з Любачівського та Томашівського повітів характерний двома основними хвилями. Перша з них – від початку евакуації по листопад 1945 р., протягом якої зі згаданих повітів було евакуйовано 8 тис. 524 особи (2 тис. 165 родин), друга припадає на травень 1946 р., коли виїхало 11 тис. 79 осіб (2 тис. 631 родина). Селяни становили 93,1 відсотка. Вони вивозили худобу та сільськогосподарське знаряддя. З Любачівського повіту було вивезено 19 тис. 902 тонни збіжжя, з Томашівського – 22 тис. 294 тонни. Загалом, у 17 повітах , з яких ішла евакуація, 101 тис. 706 господарств залишила в Польщі рухоме і нерухоме майно, посіви на суму 665 млн. 758 тис. 165 злотих. Крім цього, при виїзді з Польщі українське населення здавало велику кількість зерна, овочів, худоби заготівельним організаціям Червоної Армії та місцевим органам польської влади на загальну суму близько 18 млн. злотих.

      Евакуацію здійснювали переважно залізницею. Для евакуюваних з Любачівського повіту було використано 3 тис. 240 вагонів, у середньому по дві родини на один вагон; з Томашівського – 4 тис. 275 вагонів, у середньому по 2,4 родин на вагон. Крім людей у вагонах їхали домашні тварини, якщо їх зуміли взяти зі собою.

      Депортовані українці довгі десятиліття залишалися соціально незахищеною і психологічно незрозумілою частиною повоєнного радянського суспільства. Переселенці донині сподіваються, що влада незалежної України , як, зрештою і посткомуністичної  Польщі, сповна зрозуміє біль і трагедію сотень українців, що народилися на крайньому заході українських земель, а нині словом і ділом вболівають за нинішню долю України. Жертви тоталітарного режиму вимагають морально-політичної оцінки тих ганебних процесів, а також матеріальної компенсації від влади за родинні втрати.  

    PS. Дана історія є неповною і тому, будь-ласка, хто володіє важливими відомостями, які тут не висвітлені, звертайтеся до авторів Супик Люби та Гадача Остапа. 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Бастіон і Батурин. УПА та підпільна адміністрація ОУН в Ярославщині, Любачівщині та Томашівщині в рр. 1944 – 1947: Документи та матеріали/ УпорядникиМирослав Іваник, Михайло Бохно. – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2012.
2. Вісник Любачівщини. Випуск 1-15. – Львів: Видання товариства «Любачівщина», 1995-2007 рр.
3. Козій Н., Судин Ю., Герон Ч. Поселення Любачівщини і суміжні поселення Томашівщини. Короткий довідник. – Львів, 2014 р.
4. Наш край Любачівщина. Випуск 1-3./ Ред. Ю. Судин, Д. Судин. – Львів, 2000-2005 рр.
5. Судин Ю., Судин Д. Закерзоння 1939-1947 (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя). Хроніка подій. – Львів: Видавництво «Сполом», 2007.
6. Спогади жителів села Зубри про переселення (Сапруна Петра, Яреми Івана, Яреми Семена, Петришин-Свистонюк Софії, Женюха Миколи, Женюх Ганни, Школика Михайла).
7. Сімейний архів Супик ( Яропуд) Л.Б. (вчителя історії Зубрянського НВК села Зубра) (фографії, фотодокументи, спогади).
8. Uzdrowisko Horynca Zdroju i okolice/ - Wydawca: ATUT Biuro Promocji.